Анестезіолог в реанімації в Міжгірській ЦРЛ, лікар з медицини невідкладних станів в Іршаві Наталія Кинів долучилася до команди “Лікарі без кордонів” і з кінця березня працює на евакуаційному потязі. Її історію розповів “Укрінформ”.
Команда медиків перевозять поранених зі Сходу на Захід, з лікарні в лікарню. Іноді ці рейси тривають до 30 годин. Наталя зізналася, що давно мріяла працювати з “Лікарями без кордонів”. А з початком повномасштабного вторгнення її взяли в команду одразу — за чотири дні.
Цей потяг — українське ноу-хау, яке з’явилося завдяки співпраці МОЗу, Укрзалізниці та “Лікарів без кордонів”. Потяг має 8 вагонів з реанімацією на 5 ліжок, кисневою станцією, двома терапіями, полівалентним вагоном для пацієнтів з різними станами та вагоном для медперсоналу.
За час роботи тут Наталя Кинів встигла здійснити 37 рейсів, загалом перевезли до тисячі пацієнтів. Команда невелика: 12-15 працівників в рейсі, з них троє лікарів, решта — медперсонал. Зазвичай протягом одного рейсу перевозять 40 пацієнтів. 60% із них — це літні люди. Як правило, везуть пацієнтів до Львова: логістика така, що звідти далі простіше відправляти за кордон. В Ужгород привозили евакуйованих лише раз.
“Перший рейс був важким, тому що емоційно було важко витримати. Тоді їхав поранений хлопчик, якому загрожувала ампутація кінцівки, та жінка, яка втратила око і мала пошматоване обличчя, потрапивши під обстріл в колоні при виїзді із міста Маріуполь… Ми підтримували з ними зв’язок іще якийсь час, доки вони перебували у Львові. Потім вони виїхали до Німеччини на лікування, здається, там все добре склалося — дитині врятували кінцівку, а жінці зробили пластику обличчя”, — розповідає Наталя Кинів.
Наталя Кинів каже, що на евакуаційному потязі доводиться також бути і добрим психологом — багатьох важко розговорити, часом, важко заспокоїти.
“Вони багато такого пережили, що нам важко навіть уявити. Тому нема довіри, навіть до лікарів. У нас був пацієнт, який розказував, що провів кілька тижнів у полоні в росіян. Він вимагав, щоб його перевозили тільки із своїм родичом. Евакуювали ми його із Запоріжжя, чоловік 45+ років, він потребував операції… Під час поїздки ми розговорилися і він розказував, що його дуже багато разів вивозили типу як на обмін, а потім виявлялося, що то обман, і завертали назад, все зривалося”, — каже Наталія.
Майже кожен рейс закінчується подякою від пацієнтів. Щоправда, ресурс постійно треба поновлювати, тож Наталія робить це під час перерв між рейсами. Допомагають гори та рок-музика.
“Психологічно це справді важко витримати. Хоча ми, як медики, маємо більш помірковано ставитися до ситуації, але ти все рівно людина, тебе доганяє чужий біль. І плачеш, буває. Ми всі люди. І лікарі теж. То ж якщо потрібно поплакати — я йду і плачу. Але під час рейсу ти мусиш бути зібраною… Я можу за 5 днів сказати: все, я розриваю контракт, більше не можу. Саме через це під час кожного рейсу нас і питають, як ми почуваємось і чи є ресурс. У нас є психологи, які працюють і з нами також. Завжди треба робити відпочинок — аби не було вигорання. Після того знову хочеться в стрій. І знаєте, я зараз навіть не задумуюсь, коли це все закінчиться. Я просто роблю роботу, яку потрібно робити. І вірю, що це чимось допомагає людям”, — зізналася закарпатська лікарка.
Стежте за новинами Закарпаття та України у нашому Телеграм каналі.
Залишити коментар